Михайло Петрович Старицький



                   Виклик


                   Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: 
                   Ясно, хоч голки збирай... 
                   Вийди, коханая, працею зморена, 
                   Хоч на хвилиночку в гай! 

                   Сядем укупі ми тут під калиною — 
                   І над панами я пан... 
                   Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею 
                   Стелеться полем туман; 

                   Гай чарівний, ніби променем всипаний, 
                   Чи загадався, чи спить? 
                   Он на стрункій та високій осичині 
                   Листя пестливо тремтить; 

                   Небо незміряне всипано зорями — 
                   Що то за Божа краса! 
                   Перлами-зорями теж під тополями 
                   Грає перлиста роса. 

                   Ти не лякайся-но, що свої ніженьки 
                   Вмочиш в холодну росу: 
                   Я тебе, вірная, аж до хатиноньки 
                   Сам на руках однесу. 

                   Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько: 
                   Тепло — ні вітру, ні хмар... 
                   Я пригорну тебе до свого серденька, 
                   Й займеться зразу, мов жар; 

                   Ти не лякайсь, аби тут та підслухали 
                   Тиху розмову твою: 
                   Нічка поклала всіх, соном окутала — 
                   Ані шелесне в гаю! 

                   Сплять вороги твої, знуджені працею, 
                   Нас не сполоха їх сміх... 
                   Чи ж нам, окривдженим долею клятою, 
                   Й хвиля кохання — за гріх? 

                   1872


    __________________________________________________________________________________________


                   К списку авторов     К списку произведений